Про останні дні війни, коли вбивати противно

«Ми були щасливі...

Перейшли кордон — Батьківщина визволена. Наша земля... Я не впізнавала солдатів, це були інші люди. Усі усміхалися. Надягнули чисті сорочки. Звідкись квіти в руках, таких щасливих людей я не знала. Раніше не бачила. Я думала, що коли ми увійдемо до Німеччини, то в мене жалості до них не буде, ні до кого пощади не буде. Так багато ненависті назбиралося в грудях! Образи! Чому я маю пожаліти його дитину? Чому повинна пожаліти його матір? Чого б не зруйнувати його будинок? Він не жалів... Він убивав... Палив... А я? Я... я... я... Чому? Чом-му-у? Хотілося побачити їхніх дружин, матерів, які народили таких синів.

Як вони дивитимуться нам у вічі? Я хотіла подивитися їм у вічі...

Я думала: що ж воно буде зі мною? З нашими солдатами? Ми все пам’ятаємо... Як ми це витримаємо? Які потрібні сили, щоб це витримати? Прийшли до якогось селища, діти бігають — голодні, нещасні. Бояться нас... Ховаються... Я, яка клялася, що їх усіх ненавиджу... Я збирала у своїх солдатів все, що в них є, що залишалося від пайка, будь-який шматочок цукру, і віддавала німецьким дітям. Зрозуміло, я не забула... Я все пам’ятала... Але дивитися спокійно в голодні дитячі очі я не могла. Рано-вранці вже стояла черга німецьких дітей побіля наших кухонь, давали перше і друге. У кожної дитини через плече перекинута сумка для хліба, на поясі бідончик для супу і щось для другого — каші, гороху. Ми їх годували, лікували. Навіть гладили... Я вперше погладила... Злякалася... Я... Я! Гладжу німецьку дитину... У мене пересохло в роті від хвилювання. Але невдовзі звикла. І вони звикли...»

Софія Адамівна Кунцевич,

санінструктор

«Дійшла до Німеччини... Від Москви йшла...

Я була старшим фельдшером у танковому полку. У нас "тридцятьчетвірки", вони швидко горіли. Дуже страшно. Я до війни не чула навіть пострілу з гвинтівки. Якось десь далеко-далеко бомбили, коли ми їхали на фронт, так мені здавалося: вся земля дрижить. Сімнадцять років було, щойно технікум закінчила. І так сталося, що я приїхала і відразу в бій. Вилізла з танка... Вогонь... Небо горить... Земля горить... Залізо горить... Тут мертві, а там волають: "Врятуйте... Допоможіть"... Такий мене жах пойняв! Я не знаю, як я не побігла. Як я не втекла з поля бою? Це ж так страшно, що слів таких немає, лише почуття. Я раніше не витримувала, а тепер вже можу переглядати стрічки про війну, але все одно плачу.

Дійшла до Німеччини...

Перше, що побачила на німецькій землі, — саморобний плакат біля самої дороги: "Ось вона — проклята Німеччина!"

Ми увійшли до селища... Ставні у всіх зачинені. Вони все кидали і тікали на велосипедах. Геббельс їх переконав, що росіяни прийдуть, будуть рубати, колоти, різати. Відчиняєш двері до будинку: нікого немає або всі лежать убиті, отруєні. Діти лежать. Вони стрілялися, труїлися... Що ми відчували? Радість, що ми перемогли і їм тепер боляче, як і нам. Почуття помсти. А дітей було шкода...

Знайшли одну стару.

Я їй кажу:

— Ми перемогли.

Вона заплакала:

— У мене два сини в Росії загинуло.

— А хто винен? Скільки у нас загинуло!

Вона відповідає:

— Гітлер...

— Гітлер сам не вирішував. Це ж ваші діти, чоловіки...

Вона тоді мовчить.

Дійшла до Німеччини...

Хотіла мамі розповісти... А моя мати померла під час війни з голоду, в них ні хліба, ні солі, нічого не було. А брат лежав у госпіталі важко поранений. Лише сестра чекала мене. Вона писала, що, коли увійшли наші війська в Орел, то вона всіх військових дівчат за шинель хапала. Їй здавалося, що я неодмінно буду там. Я мала повернутися...»

Ніна Петрівна Сакова,

лейтенант, фельдшер

«Дороги Перемоги...

Ви уявити собі не можете доріг Перемоги! Йшли звільнені в’язні — з візками, з вузлами, з національними прапорами. Росіяни, поляки, французи, чехи... Усі перемішалися, кожен ішов у свій бік. Усі обіймали нас. Цілували.

Зустріли російських дівчат. Я заговорила з ними, і вони розповіли... Одна з них була вагітна. Найгарніша. Її зґвалтував господар, у якого вони працювали. Змусив із ним жити. Вона йшла і плакала, била себе в живіт: "Ну, фрица додому не повезу! Не понесу!" Вони її вмовляли... Але вона повісилася... Разом зі своїм маленьким фрицем...

Ось тоді треба було слухати — слухати і записувати. Шкода, що нікому не спало на думку нас вислухати, всі повторювали слово "Перемога", а решта здавалося неважливим.

Ми з подругою їхали одного разу на велосипедах. Іде німкеня, як я пам’ятаю, троє дітей у неї — двоє в колясці, один поруч із нею, за спідницю тримається. Вона така змучена. І ось, ви розумієте, вона порівнялася з нами — стала на коліна і кланяється. Ось так... До землі... Ми не розуміємо, що вона каже. А вона прикладає руку туди, де серце, і на дітей показує. Загалом, ми зрозуміли, вона плаче, кланяється і дякує нам, що її діти залишилися живі...

То ж була дружина чиясь. Її чоловік, напевно, воював на Східному фронті... У Росії...»

Анастасія Василівна Воропаєва,

єфрейтор, прожектористка

«У нас один офіцер закохався в німецьку дівчину... Дійшло до начальства... Його розжалували й відправили в тил. Якби зґвалтував... Це... Звісно, було... У нас мало пишуть, але це — закон війни. Чоловіки так довго без жінок обходилися, і, звісно, ненависть. Увійдемо до містечка чи села — перші три дні на грабіж і... Ну, звісно не озвучували... Самі розумієте... А через три дні вже можна було й під трибунал потрапити. Під гарячу руку. А три дні пили й... А тут-любов. Офіцер сам зізнався в особовому відділі — любов. Звісно, це — зрада... Закохатися в німкеню — в дочку чи дружину ворога? Це... І... Ну, якщо коротко, забрали в нього фотографії, її адресу. Звісно...

Я пам’ятаю... Звичайно, я пам’ятаю зґвалтовану німкеню. Вона лежала гола, граната засунута між ніг... Тепер соромно, а тоді я сорому не відчувала. Почуття, звісно, змінювалися. Одне ми відчували в перші дні, а інше — пізніше... За кілька місяців... До нашого батальйону... До нашого командира прийшли п’ятеро німецьких дівчат. Вони плакали... Гінеколог оглянув: у них там — рани. Рани рвані. Усі труси в крові... Їх усю ніч ґвалтували. Солдати стояли в черзі...

Не записуйте... Вимкніть магнітофон... Правда! Усе — правда! Вишикували наш батальйон... Цим німецьким дівчатам сказали: йдіть і шукайте, якщо когось упізнаєте — розстріляємо на місці. Без огляду на звання. Нам соромно! Але вони сиділи і плакали. Вони не хотіли... Вони вже не хотіли крові. Так і сказали... Тоді їм кожній дали по буханці хліба. Звісно, все це війна... Звісно...

Гадаєте, легко було пробачити? Бачити цілі... білі... будиночки під черепичним дахом. З трояндами... Я сама хотіла, щоб їм було боляче... Так... Хотіла бачити їхні сльози... Стати хорошою відразу неможливо. Правильною й доброю. Такою хорошою, як ви тепер. Жаліти їх. Для цього мені треба було, щоб десятки років минуло...»

А. Раткіна,

молодший сержант, телефоністка

«Рідна земля визволена... Помирати стало зовсім нестерпно, ховати стало зовсім нестерпно. Умирали за чужу землю, ховали в чужій землі. Нам пояснювали, що ворога треба добити. Ворог ще небезпечний... Усі розуміли... А вмирати так шкода... Уже нікому не хочеться...

Я запам’ятала багато плакатів уподовж доріг, вони були схожі на хрести: "Ось вона — проклята Німеччина!" Цей плакат запам’ятали всі...

І всі чекали цього моменту... Ось зараз ми зрозуміємо... Ми побачимо... Звідки вони? Яка в них земля, які будинки? Невже це звичайні люди? І вони жили звичайним життям? На фронті я не уявляла собі, що зможу знову читати вірші Гейне. Свого улюбленого Ґете. Я вже не могла б слухати Ваґнера... До війни — а я виросла в сім’ї музикантів — я любила німецьку музику — Баха, Бетховена. Видатного Баха! Усе це я викреслила зі свого світу. Потім ми бачили, нам показали крематорії... Табір Освенцим... Гори жіночого одягу, дитячих черевичків... Сіра зола... Її на поля вивозили, під капусту. Під салати... Я не могла більше слухати німецьку музику... Багато води спливло, поки я повернулася до Баха. Стала грати Моцарта.

Нарешті ми на їхній землі... Перше, що нас здивувало, — гарні дороги. Великі селянські будинки... Горщики з квітами, ошатні фіранки на віконцях навіть у сараях. У будинках білі скатертини. Цінний посуд. Фарфор. Я там уперше побачила пральну машину... Ми не могли зрозуміти: навіщо їм було воювати, якщо вони так добре жили? У нас люди в землянках туляться, а в них білі скатертини. Кава в маленьких чашках... А я лише в музеї їх бачила. Ці чашечки... Я забула розповісти про одне потрясіння, всіх нас потрясло... Ми пішли в наступ, і ось перші німецькі окопи, які ми захопили... Заскакуємо туди, а там у термосах ще гаряча кава. Запах кави... Галети. Білі простирадла. Чисті рушники. Туалетний папір... У нас усього цього не було. Які простирадла? Спали ми на соломі, на гілках. Іноді по два-три дні жили без гарячого. І наші солдати розстрілювали ці термоси... Цю каву...

А в німецьких будинках я бачила розстріляні кавові сервізи. Горщики з квітами. Подушки... Дитячі коляски... Але все одно ми не здатні були сподіяти їм те саме, що вони нам накоїли. Змусити їх страждати так, як ми страждали.

Нам важко було збагнути, звідки їхня ненависть? Наша зрозуміла. А їхня?

Дозволили посилати додому посилки. Мило, цукор... Хтось взуття посилав, у німців міцне взуття, годинники, шкіряні речі. Усі шукали годинники. Я не могла, мені було огидно. Я нічого не хотіла в них брати, хоча я знала, що мама з моїми сестричками живуть у чужій хаті. Нашу спалили. Коли повернулася додому, розповіла мамі, вона обійняла мене: "Я теж нічого не могла б у них узяти. Вони вбили нашого тата".

Томик Гейне я взяла в руки за десятки років після війни. І платівки з німецькими композиторами, які любила до війни...»

Аглая Борисівна Нестерук,

сержант, зв’язкова

«Це вже в Берліні... Зі мною був такий випадок: йду вулицею, а назустріч мені вискакує хлопчисько з автоматом — фольксштурм, уже кінець війни. Останні дні. У мене рука на автоматі. Напоготові. Він на мене подивився, закліпав і заплакав. І я не вірю собі — і в мене сльози. Мені так його шкода стало, стоїть пацан із цим автоматом безглуздим. І я його пхаю до зруйнованого будинку в підворіття, кажу: ховайся. А він злякався, що я його пристрелю зараз — у мене шапка на голові, незрозуміло, дівчина чи хлопець. За руку мене хапає. Реве! Я погладила його по голові. Він онімів. Війна — як не як... Так, я сама оніміла! Я ж їх усю війну ненавиділа! Справедливо-несправедливо, а все одно противно вбивати, особливо в останні дні війни...»

Альбіна Олександрівна Гантімурова,

старший сержант, розвідниця.

«Шкодую... Я не виконала одного прохання...

Привезли до нашого госпіталю одного німецького пораненого. Мені здається, це був льотчик. У нього було перебите стегно, і почалася гангрена. Якось так шкода мені його стало. Лежить і мовчить.

Я трохи німецьку мову розуміла. Питаю його:

— Пить хочеш?

— Ні.

Поранені знали, що в палаті німецький поранений. Він окремо лежав. Я йду, вони обурюються:

— Так ви ворогові воду несете?

— Він помирає... Я повинна йому допомогти...

Нога вся в нього синя, нічого вже не зробиш. Зараження моментально зжирає людину, людина згоряє за добу.

Даю я йому воду, а він на мене дивиться і раптом каже:

— Гітлер капут!

А це сорок другий рік. Ми під Харковом в оточенні.

Я питаю:

— Чому?

— Гітлер капут!

Тоді я йому у відповідь:

— Ти так думаєш і говориш тепер, бо ти тут лежиш. А там ви вбиваєте...

Він:

— Я не стріляв, я не вбивав. Мене змусили. Але я не стріляв...

— Усі так виправдовуються, коли в полон потрапляють.

І раптом він мене просить:

— Я дуже... дуже... прошу, фрау... — і дає мені пакет із фотографіями. Показує, що ось його мама, він, його брати, сестри... Гарна така фотографія. На звороті він пише адресу: — Ви будете там. Будете! — І це говорив німець у сорок другому році під Харковом. — Так ви киньте, будь ласка, це в поштову скриньку.

Він написав адресу на одній фотографії, а там був повний конверт. І я ці фотографії довго із собою возила. Переживала, коли під час сильного бомбардування загубила їх. Конверт пропав, коли ми вже увійшли до Німеччини..»

Лілія Михайлівна Бутко,

хірургічна медсестра

«Пам’ятаю бій...

У тому бою ми захопили дуже багато німецьких полонених. Були з-поміж них поранені. Ми перев’язували їх, вони стогнали, як наші хлопці. А сонце пряжить... Спекота! Знайшли чайник, дали попити. Місце голе. Нас обстрілюють. Наказ: терміново окопатися, замаскуватися.

Ми почали копати окопи. Німці дивляться. Їм пояснили: допоможіть, мовляв, копати, попрацюйте. Вони, коли зрозуміли, чого ми від них хочемо, з жахом на нас озиралися, вони так зрозуміли, що, коли викопають ями, ми їх поставимо біля цих ям і розстріляємо. Вони цього ждали... Треба було бачити, з яким жахом вони копали... Їхні обличчя...

А коли побачили, що ми їх перев’язали, напоїли водичкою і сказали їм, щоб ховалися в окопах, які самі вирили, вони не могли прийти до тями, вони розгубилися... Один німець заплакав... Це був літній чоловік, він плакав і ні від кого не ховав своїх сліз...»

Ніна Василівна Іллінська,

медсестра