Про безмовність жаху і красу вигадки

«Хіба я знайду такі слова? Про те, як я стріляла, я можу розповісти. А про те, як плакала, ні. Це залишиться невисловленим. Знаю єдине: на війні людина стає страшною й незбагненною. Як її зрозуміти?

Ви — письменниця. Вигадайте що-небудь самі. Щось гарне. Без вошей і бруду, без блювотини... Без запаху горілки і крові... Не таке страшне, як життя...»

Анастасія Іванівна Медвєдкіна,

рядова, кулеметниця

«Не знаю... Ні, я розумію, про що ви питаєте, але мені бракує слів... Мої слова... Як описати? Треба... Щоб... Душив спазм, як він душить мене: вночі лежу в тиші й раптом згадаю. Задихаюся. У лихоманці. Ось так...

Десь є ці слова... Потрібен поет... Як Данте...»

Ганна Петрівна Калягіна,

сержант, санінструктор

«Буває, почую музику... Або пісню... Жіночий голос... І там знайду те, що я тоді відчувала. Щось подібне...

А дивлюся кіно про війну — неправда, книжку читаю — неправда. Ну, не те... Не те виходить. Сама починаю говорити — теж не те. Не так страшно і не так красиво. Знаєте, яким чудовим буває на війні ранок? Перед боєм... Ти дивишся і знаєш: він може стати для тебе останнім. Земля така гарна... І повітря... І сонечко...»

Ольга Микитівна Забєліна,

військовий хірург

«До гетто ми жили за колючим дротом... Я навіть пригадую, що це сталося у вівторок, чомусь я потім звернула увагу, що то був вівторок. Вівторок... Число і місяць не пам’ятаю. Але то був вівторок. Випадково підійшла до вікна. На лавці навпроти нашого будинку сиділи хлопчик і дівчинка і цілувалися. Кругом погроми, розстріли. А вони цілуються! Я була вражена такою мирною картиною...

А з того кінця вулиці — наша вулиця була коротка — з’явився німецький патруль. Вони теж усе побачили, у них добрий огляд. Я нічого не встигла збагнути. Звісно, не встигла... Крик. Гуркіт. Постріли... Я... Ніяких думок... Перше почуття — страх. Я лиш побачила, що хлопчик і дівчинка — р-раз встали — і ось уже падають. Вони впали разом.

А потім... День минув, другий... Третій... А я безперервно про це думаю. Це ж треба зрозуміти: вони цілувалися не вдома, а на вулиці. Чому? Вони хотіли так померти... Знали, що все одно загинуть у гетто, і хотіли померти інакше. Звісно, це любов. А що — інше? Що може бути інше... Тільки любов.

Розповіла вам... Ну це ж, справді, вийшло — красиво. А в житті? У житті я зазнавала жаху... Так... Що іще? Я зараз подумаю... Вони боролися... Вони хотіли красиво померти. Це, я впевнена, був їхній вибір...»

Любов Едуардівна Кресова,

підпільниця

«Я? Я не хочу говорити... Хоча ні... Словом... Про це не можна говорити...»

Ірина Мойсеївна Лепицька,

рядова, стрілок

«Містом бродила божевільна жінка... Ніколи вона не вмивалася, не розчісувалася. У неї вбили п’ятьох дітей. Усіх. І вбили по-різному. Першому в голову стріляли, другому — у вушко...

Вона підходила до людей на вулиці... До будь-кого... І казала: "Я розповім тобі, як убили моїх дітей. З якого почати? З Василька... Йому в вушко стріляли? А Толику — в голівку... Ну, з кого?"

Від неї всі тікали. Вона була божевільною, тому вона могла розповідати...»

Антоніна Альбертівна Вижутович,

партизанська медсестра

«Ось лише пам’ятаю: гукнули — перемога! Весь день стояв крик... Перемога! Перемога! Браття! Я спочатку не повірила, так звикли вже до війни — начебто це і є життям. Перемога! Ми перемогли... Ми були щасливі! Щасливі!!!»

Ганна Михайлівна Перепілка,

сержант, медсестра