Про спеціальне мило «К» і гауптвахту

«Першого травня я вийшла заміж... А двадцять другого червня почалася війна. Налетіли перші німецькі літаки. Я працювала в дитячому будинку для іспанських дітей, яких привезли до нас у Київ. Це — тридцять сьомий рік... Громадянська війна в Іспанії... Ми не знали, що робити, а іспанські діти стали рити у дворі окопи. Вони вже все знали... Дітей відправили в тил, а я виїхала до Пензенської області. Мені дали завдання — організувати курси медсестер. До кінця сорок першого року я сама приймала іспити на цих курсах, бо всі лікарі пішли на фронт. Видала документи і теж попросилася на фронт. Відрядили під Сталінград, до армійського польового госпіталю. Була з-поміж дівчат найстаршою. Моїй подрузі Соні Удруговій, ми й тепер із нею дружимо, тоді було шістнадцять років, вона закінчила лише дев’ять класів — і ось ці медичні курси. Три дні минуло, як ми вже на фронті, і ось Соня сидить у лісі й плаче. Підходжу:

— Сонечко, ну чого ж ти плачеш?

— Як ти не зрозумієш? Я три дні маму не бачила.

Тепер їй той випадок нагадаю, так вона сміється.

На Курській дузі мене перевели з госпіталю до польового прального загону замполітом. Пралі були вільнонайманими. Ось, бувало, їдемо ми на підводах: лежать тази, стирчать корита, самовари — гріти воду, а нагорі сидять дівчата в червоних, зелених, синіх, сірих спідницях. Ну, і всі сміялися: "Он поїхало пральне військо!" А мене звали "пральний комісар". Це вже потім мої дівчата одяглися більш пристойно, як кажуть, "прибарахлилися".

Працювали дуже важко. Ніяких пральних машин і сліду не було. Ручками... Усе жіночими ручками... Ось ми приходимо, дають нам одну якусь хату або землянку. Ми перемо там білизну, перш ніж сушити, просочуємо її спеціальним милом "К", для того щоб не було вошей. Був дуст, але дуст не допомагав, використовували мило "К", дуже смердюче, запах жахливий. Там, у тому приміщенні, де перемо, ми і сушимо ту білизну, і тут же ми спимо. Давали нам двадцять-двадцять п’ять грамів мила — на одного солдата випрати білизну. А вона чорна як земля. І в багатьох дівчат через прання, через тягарі, через напруження були грижі, екземи рук від мила "К", злазили нігті, думали, що ніколи вже не зможуть вони рости. Але все одно день-два відпочинуть — і треба знову прати.

Дівчата слухалися мене...

Приїжджаємо ми якось туди, де стоять льотчики, вся частина. Уявляєте, побачили нас, а ми всі в брудному, заношеному, і ці хлопці зі зневагою: Ти ба, пралі..." Мої дівчата мало не плачуть:

— Замполіте, дивіться...

— Нічого, ми їм помстимося.

І ми домовилися. Увечері надягають мої дівчата що в них найкраще, йдуть на галявину. Одна наша дівчина їм грає на гармошці, і вони танцюють. Домовленість: з жодним льотчиком не танцювати. Ті підходять, а вони ні з ким не йдуть. Весь вечір одна з одною танцювали. Нарешті ті почали благати: "Один дурень сказав, а ви на всіх образилися".

Узагалі не слід вільнонайманих саджати на гауптвахту, але що ти вдієш, коли сто дівчат водночас? У нас об одинадцятій відбій — і квит. Вони намагалися втекти — ну, дівчата є дівчата. Я садила їх на гауптвахту. Одного разу приїхало начальство із сусідньої частини, а в мене двоє сидять.

— Як це так? Вільнонайманих садите на гауптвахту? — запитують у мене.

Я спокійно відповідаю:

— Пишіть, товаришу полковник, рапорт командуванню. Ваше діло. Але я повинна боротися за дисципліну. І в мене зразковий лад.

З тим вони й поїхали.

Дисципліна була міцною. Якось зустріла одного капітана — проходив повз мій будинок, і я виходжу. Він навіть зупинився:

— Боже мій! Ви вийшли звідси, а ви знаєте, хто тут живе?

— Знаю.

— Тут же замполіт живе. Ви знаєте, яка вона зла?

Я кажу, що такого ніколи не чула.

— Боже мій! Вона зроду не усміхнеться, вона така сердита.

— А ви хотіли б із нею познайомитися?

— О Господи! Ні!

Ну, і тут я зізналася:

— Так будьмо знайомі, я замполіт!

— Ні, не може бути! Про неї мені розповідали...

Я берегла своїх дівчат. У нас була така гарна Валя. Викликали мене якось на десять днів до штабу. Приїжджаю, мені кажуть, що Валя всіма тими днями пізно приходила, що була вона з якимось капітаном. Була, ну була, діло позаду. Два місяці минають, я дізнаюся, що Валя вагітна. Викликаю її: "Валю, як це сталося? Куди ти поїдеш? Твоя мачуха (у неї не мати, а мачуха була) в землянці живе". Вона плаче: "Це ви винні, якби ви не поїхали, нічого б не трапилося". Вони зі мною — як із матір’ю, старшою сестрою.

У неї якесь пальтечко легке, а вже холодно, віддала я їй свою шинель. Поїхала моя Валя...

Восьме березня сорок п’ятого року. Ми справляли свято. Чай. Якісь цукерки роздобули. Виходять мої дівчата на вулицю і раптом бачать: ідуть із лісу два німці. Тягнуть за собою автомати... Поранені... Мої дівчата оточили їх. Ну і я, як замполіт, звісно, написала в донесенні, що сьогодні, восьмого березня, пралі взяли в полон двох німців.

Назавтра у нас була нарада командирів, начальник політвідділу насамперед оголошує:

— Ну, товариші, я хочу вас порадувати: незабаром кінець війні. Учора пралі з двадцять першого польового прального загону взяли в полон двох німців.

Усі заплескали.

Коли йшла війна, нас не нагороджували, а коли скінчилася, мені сказали: "Нагородіть двох людей". Я обурилася. Узяла слово, виступила, що я замполіт прального загону, і яка це важка праця праль, що в багатьох із них грижі, екземи рук і так далі, що дівчата молоді, працювали тяжче, ніж машини, немов тягачі. У мене запитують: "Можете до завтрашнього дня надати нагородний матеріал? Ми ще нагородимо". І ми з командиром загону ніч просиділи над списками. Багато хто з дівчат одержав медалі "За відвагу", "За бойові заслуги", а одну пралю нагородили орденом Червоної Зірки. Найкраща праля, вона не відходила від корита: бувало, всі вже без сил, падають, а вона пере. Це була літня жінка, вся її сім’я загинула.

Коли мені треба було відправляти дівчат додому, мені хотілося щось їм дати. Вони всі з Білорусі та України, а там все було зруйноване, розбите. Як ти їх відпустиш із порожніми руками? А ми стояли в якомусь німецькому селі, там була швацька майстерня. Я пішла подивитися: машинки стояли, на моє щастя, цілі. І ось кожній дівчинці, яка їхала, ми піднесли подарунок. Я так раділа, була такою щасливою. Лиш це я могла зробити для своїх дівчат.

Усі хотіли додому і боялися повертатися. Ніхто не знав, що нас там чекає...»

Валентина Кузьмівна Братчикова-Борщевська,

лейтенант,

замполіт польового прального загону

«Мій тато... Мій любий тато був комуніст, свята людина. Я не зустрічала протягом усього життя нікого кращого за нього. Він мене виховував: "Ну, хто б я був без радянської влади. Бідняк. Наймитував би у куркуля. Радянська влада дала мені все, я здобув освіту. Став інженером, будую мости. Я всім цим зобов’язаний нашій рідній владі".

Я любила радянську владу. Любила Сталіна і Ворошилова. Усіх наших вождів любила. Так мене навчив тато.

Йшла війна, я підростала. Вечорами ми з татом співали "Інтернаціонал" і "Священну війну". Папа акомпанував на акордеоні. Коли мені виповнилося вісімнадцять років, він разом зі мною пішов до військкомату...

З армії я написала додому листа, що будую й охороняю мости. Яка це була радість у нашій родині! Тато нас усіх залюбив у мости, ми любили їх із дитинства. Коли я бачила зруйнований міст — його розбомбили чи підірвали, — ставлення в мене до нього було, як до живої істоти, а не до стратегічного об’єкта. Я плакала... Я бачила на шляху сотні зруйнованих мостів, великих і маленьких, їх руйнували у війну в першу чергу. Мішень номер один. Коли ми проїжджали повз руїни, я завжди думала: скільки ж знадобиться років, щоб усе це побудувати заново? Війна вбиває час, дорогоцінний людський час. Я добре пам’ятала, що кожен міст тато будував кілька років. Ночами сидів над кресленнями, навіть вихідними днями. Більш за все на війні мені було шкода часу. Батькового часу...

Батька давно немає, але я його продовжую любити. Не вірю, коли про таких, як він, кажуть, що вони були дурними і сліпими — вірили в Сталіна. Боялися Сталіна. Вірили в ленінські ідеї. Думали однаково. Повірте мені, вони були хорошими і чесними людьми, вони вірили не в Сталіна і Леніна, а в комуністичну ідею. У соціалізм із людським обличчям, як потім це назвуть. У щастя для всіх. Для кожного. Мрійники, ідеалісти — так, сліпці — ні. Ніколи не погоджуся. Нізащо! У, середині війни у нас з’явилися чудові танки і літаки, добра зброя, але без віри все одно такого страшного ворога, як гітлерівська армія — потужна, дисциплінована, яка підкорила всю Європу, ми б ні за що не здолали. Не зламали б їй хребет. Головною нашою зброєю була віра, а не страх, даю вам слово честі партійця (я на війні вступила в партію і досі комуністка). Я не соромлюся свого партквитка і не відмовилася від нього. Моя віра не змінилася із сорок першого...»

Тамара Лук’янівна Тороп,

рядова, інженер-будівельник

«Під Воронежем німецькі війська затримали... Вони довго не могли взяти місто. Бомбили і бомбили. Літаки літали через наше село Московка. Я ще не бачила ворога, я бачила тільки його літаки. Але невдовзі я дізналася, яка та війна...

Наш госпіталь повідомили, що під самим Воронежем розбомбили склад, ми приїхали на місце — побачили... Що ми побачили? Тільки фарш... вимовити не можу... Ой-ой-ой! Першим отямився наш головлікар. Він голосно крикнув: "Ноші!" Я була молодша за всіх, мені лише шістнадцять років виповнилося, і всі дивилися на мене, щоб я не зомліла. Ми ходили по рейках, лазили по вагонах. На ноші не було кого покласти: вагони горіли, не чулося ні стогонів, ні криків. Людей цілих не було. Я трималася за своє серце, у мене зі страху заплющувались очі. Коли ми повернулися до госпіталю, всі попадали хто де: хто на стіл голову поклав, хто на стільці — і так поснули.

Я відчергувала і пішла додому. Прийшла вся заплакана, лягла на ліжко і лише заплющу очі — все знову бачу... Повернулася з роботи мама, і прийшов дядько Митя. Чую мамин голос:

— Не знаю, що з Оленою буде. Ти подивись, яке в неї обличчя стало відтоді, як вона до госпіталю пішла. Вона не схожа сама на себе, мовчить, ні з ким не розмовляє й уві сні скрикує. І куди поділася усмішка і куди подівся сміх? А ти сам знаєш, якою вона була веселою. А тепер вона вже не жартує.

Я слухаю маму, і в мене сльози течуть.

...Коли в сорок третьому році визволяли Воронеж, я пішла до воєнізованої охорони. Там лише дівчата. Усім їм було по сімнадцять-двадцять років. Молоді, гарні, зроду я стількох гарних дівчат воднораз не бачила. Перша, з ким я спізналася, була Маруся Прохорова, вона дружила з Танею Федоровою. Вони — з одного села. Таня була серйозна, любила чистоту, порядок, а Маруся любила співати, танцювати. Співала пустотливі частівки. А більш за все любила фарбуватися, сяде перед дзеркалом і сидить годинами. Таня лаяла її: "Ніж ото красу наводити, краще попрасувала б свою форму і прибрала як слід койку". Була ще в нас Паша Літавріна, дуже відчайдушна дівчина. Дружила вона з Шурою Батищевою. Та була сором’язливою і скромною, найспокійнішою з нас. А Люся Лихачова любила накручувати локони, накрутить — і відразу за гітару. Вона з гітарою лягала спати і з гітарою вставала. Найстаршою була Поліна Невєрова, її чоловік загинув на фронті, і вона завжди була сумна.

Ходили ми всі у військовій формі. Коли мама вперше побачила мене у формі, вона побіліла:

— Ти вирішила в армію піти?

Я її заспокоїла.

— Та ні, мамо. Я ж тобі казала, що охороняю мости.

Мама заплакала:

— Незабаром війна скінчиться. І ти відразу знімеш шинель.

Я теж так думала.

За два дні по тому, як ми дізналися, що закінчилася війна, у нас було зібрання в червоному куточку. Виступив на ньому начальник охорони товариш Наумов.

— Дорогі мої бійці, — сказав він, — війна скінчилася. Але вчора я отримав наказ, що на Західну дорогу потрібні бійці воєнізованої охорони.

Хтось із залу вигукнув:

— Так там же бандерівці!..

Наумов замовк, а потім сказав:

— Так, дівчата, там бандерівці. Вони воюють із Червоною армією. Але наказ є наказ, його треба виконувати. Хто хоче поїхати, прошу подати заяву начальнику варти. Поїдуть добровольці.

Ми повернулися до казарми, і кожна лягла на своє ліжко. Стало тихо-тихо. Нікому не хотілося їхати далеко від рідних місць. І нікому не хотілося помирати після війни. Наступного дня нас знову зібрали. Я сиділа за столом президії, стіл накрили червоною скатертиною. І я думала, що востаннє сиджу за цим столом.

Начальник охорони виголосив промову:

— Я знав, Бабіна, що ти поїдеш перша. І ви всі, дівчата, молодці, не побоялися. Скінчилася війна, можна повернутися додому, а ви їдете обороняти свою Батьківщину.

За два дні ми їхали. Подали нам товарний ешелон, на підлозі було сіно, і пахло травою.

Ніколи раніше я не чула, що є таке місто Стрий, тепер воно стало місцем нашої служби. Місто мені не сподобалося — маленьке і страшне, кожен день грала музика і кого-небудь ховали: то міліціонера, то комуніста, то комсомольця. Знову ми побачили смерть. Здружилася з Галею Коробкіною. Вона там загинула. Ще з однією дівчинкою... Її теж вночі зарізали... І я там взагалі покинула жартувати і сміятися...»

Олена Іванівна Бабіна,

боєць воєнізованої охорони