Про дивну тишу перед небом і загублену каблучку

«Пішла я з Казані на фронт дев’ятнадцятирічним дівчиськом...

А за півроку писала мамі, що мені дають двадцять п’ять-двадцять сім років. Щодня — страхіття, жах. Осколок летить, так здається: з тебе знімають шкіру. І люди помирають. Помирають щодня, щогодини, таке відчуття, ніби щохвилини. Ряднини бракувало накрити. У спідній білизні складали. Дивна тиша стояла в палатах. Такої тиші я більше ніде не пам’ятаю. Коли людина помирає, вона завжди дивиться вгору, ніколи не дивиться вбік або на тебе, якщо ти поруч. Лише вгору... У стелю... Але так дивиться, наче на небо...

І я казала собі, що жодного слова любові в цьому пеклі я чути не зможу. Не зможу повірити. От скільки років війна йшла, я навіть ніяких пісень не пам’ятаю. Навіть знамениту "Землянку" не пам’ятаю. Жодної... Пам’ятаю лише: коли йшла з дому на фронт, у нас в садку цвіли вишні. Іду й оглядаюся... Утім, напевно, мені траплялися садки на дорогах, вони ж і у війну цвіли. Але я не пам’ятаю... У школі така смішлива була, а тут ніколи не сміялася. Якщо я бачила, що хтось із дівчат вищипав брови або нафарбував губи, я обурювалася. Категорично відкидала: як це можна, як це вона хоче в такий час комусь подобатися?

Навколо поранені, навколо стогін... У мертвих такі жовто-зелені обличчя. Ну, як ти можеш думати про радість? Про своє щастя? Я не хотіла поєднувати любов із цим. Ось із цим...

Мені здавалося, що тут, у таких умовах любов загине миттю. Без пишності, без краси — яка може бути любов? Скінчиться війна, настане красиве життя. І кохання. А тут... Тут — ні. А раптом я загину, і той, хто мене полюбить, страждатиме. І мені так шкода. Ось таке було відчуття...

Мій теперішній чоловік, він до мене залицявся, ми зустрілися на фронті. А я не хотіла його слухати: "Ні-ні, скінчиться війна, лише тоді ми зможемо говорити про це". Не забуду, як одного разу він повернувся з бою і попросив: "У тебе немає якоїсь кофтинки? Надягни, будь ласка. Дай подивитися, яка ти в кофтині". А в мене нічого не було, крім гімнастерки.

Я і подружці своїй, вона вийшла заміж на фронті, казала: "Квітів не дарував. Не женихався. І раптом — заміж. Хіба це любов?" Я її почуттів не підтримувала.

Війна скінчилася... Ми дивилися одне на одного і не вірили, що війна скінчилася, і ми живі залишилися. Ось тепер ми почнемо жити... Любити... А ми все це вже забули, не вміли. Приїхала я додому, пішла з мамою шити собі сукню. Моя перша післявоєнна сукня.

Ось моя черга, і мене запитують:

— Який вам фасон?

— Я не знаю.

— Як це ви прийшли до ательє і не знаєте, яку хочете сукню?

— Не знаю...

А я п’ять років жодної сукні не бачила. Я забула навіть, як шиється сукня. Що треба якісь там виточки, якісь розрізи... Низька талія, висока талія... Це мені було незрозуміло. Купила черевики на підборах, пройшла по кімнаті та й зняла їх. Поставила в куток і думаю: "Я ніколи не навчуся в них ходити..."»

Марія Селівестрівна Божок,

медсестра

«Я хочу згадати... Я хочу сказати, що надзвичайно гарне почуття я винесла з війни. Ну, просто словами не перекажеш, із яким захватом і захопленням ставилися до нас чоловіки. Я з ними жила в одній землянці, спала на одній підлозі, ходила на ті самі завдання, що й вони, і, коли я замерзала так, що чула, як селезінка, замерзає, як язик у роті замерзає, що ще трохи — і зомлію, просила: "Мишко, розстебни шубу, погрій". Він погріє: "Ну, як, легше?" — "Легше".

Я такого більше не зустрічала ніколи. Але про щось особисте не можна було думати, коли Батьківщина в небезпеці.

— Але була любов?

— Так, була любов. Я її зустрічала... Але вибачте, може, це й не так, і це не дуже природно, але я в душі засуджувала цих людей. Я вважала, що не час кохатися. Навкруги — зло. Ненависть. Мені здається, що так багато хто гадав...

— А якою ви були до війни?

— Я співати любила. Сміятися любила. Хотіла стати льотчицею. Які там думки про любов! Я не вважала її чимось головним у житті. Головне — Батьківщина. Тепер я розумію, що ми були наївними...»

Олена Вікторівна Кленовська,

партизанка

«У госпіталі... Вони всі були щасливі. Вони були щасливі бо залишилися живими. Лейтенант двадцятирічний хвилювався, у нього однієї ноги не було. Але тоді здавалося серед спільного горя, що це щастя — він живий, у нього, он лише однієї ноги немає. Головне — живий. І любов у нього буде, і дружина в нього буде, і все буде. Це тепер залишитися без однієї ноги — жах, а тоді вони всі стрибали на одній нозі, курили, сміялися. Вони герої і взагалі! Ви що?!

— Ви там закохувалися?

— Звісно, ми ж такі юні. Щойно нові поранені надходили, ми неодмінно в кого-небудь закохувалися. Подружка моя закохалася в одного старшого лейтенанта, він був весь поранений. Вона мені показала — ось він. Але і я, звісно, вирішила теж у нього закохатися. Коли його відвозили, він попросив у мене картку. А в мене була одна картка, десь на станції ми сфотографувалися. Я взяла ту картку, щоб йому віддати, але потім думаю: а раптом це не любов, а я йому картку подарую? І ось його вже забирають, я руку йому простягнула, у жмені картка, а розтиснути не наважилася. Ось і вся любов...

Потім Павлик був, теж лейтенант. Йому було дуже боляче, так я йому шоколад під подушку поклала. І от коли ми зустрілися, вже після війни, через двадцять років, він став дякувати моїй подрузі Лілі Дроздовій за той шоколад. Ліля каже: "Який шоколад?" Тоді я зізналася, що то я... І він мене поцілував... Через двадцять років поцілував...»

Світлана Миколаївна Любич,

сандружинниця

«Одного разу після концерту... У великому евакогоспіталі... До мене підійшов головлікар і просить: Тут у нас в окремій палаті лежить тяжкопоранений танкіст. Він майже ні на що не реагує, може, йому допоможе ваша пісня". Іду до палати. Скільки буду жити, не забуду того чоловіка, який дивом виліз із палаючого танка й обгорів з голови до ніг. Він лежав, нерухомо витягнувшись на ліжку, з чорним, без очей, обличчям. Горло перехопила судома, і я кілька хвилин не могла опанувати себе. Потім почала тихенько співати... І бачу, що обличчя пораненого трохи ворухнулося. Він щось прошепотів. Я нахилилася і почула: "Заспівайте ще..." Я співала йому ще і ще, виконала весь свій репертуар, поки головлікар не сказав: "Здається, він заснув..."»

Лілія Александровська,

артистка

«У нас — комбат і медсестра Люба Силіна... Вони кохали одне одного! Це всі бачили... Він ішов у бій, і вона... Казала, що не пробачить собі, якщо він загине не на її очах і вона не побачить його в останню хвилину. "Нехай, — бажала, — нас разом уб’ють. Одним набоєм накриє". Помирати вони збиралися разом або разом жити. Наша любов не розподілялася на сьогодні й на завтра, а було лише — сьогодні. Кожен знав, що ти любиш зараз, а за хвилину або тебе, або його може не стати. На війні все ставалося швидко: і життя, і смерть. За кілька років ми прожили там ціле життя. Я ніколи нікому не могла того пояснити. Там — інший час...

В одному бою комбата важко поранило, а Любу легко — трохи дряпнуло в плече. І його відправляють в тил, а вона залишається. Вона вже вагітна, і він їй дав листа: "Їдь до моїх батьків. Хоч би що зі мною сталося, ти моя дружина. І в нас буде наш син чи наша дочка".

Потім Люба мені написала: його батьки не прийняли її, і дитину не визнали. А комбат загинув.

Багато років збиралася... Хотіла з’їздити до неї в гості, але так і не вийшло. Ми були нерозлучними подружками. Але далеко їхати — на Алтай. А нещодавно прийшов лист, що вона померла. Тепер її син мене кличе до неї на могилку...

Хочу поїхати...»

Ніна Леонідівна Міхай,

старший сержант, медсестра

«День Перемоги...

Ми зібралися на нашу традиційну зустріч. І ось я виходжу з готелю, а дівчатка мені кажуть:

— Де ти, Лілю, була? Ми так наплакалися.

Виявляється, підійшов до них чоловік, казах, запитує:

— Ви звідки, дівчата? З якого госпіталю?

— А кого ви шукаєте?

— Я щороку приїжджаю сюди й шукаю одну сестру. Вона врятувала мені життя. Я її полюбив. Хочу знайти.

Мої дівчатка сміються:

— Та що там сестричку шукати, там уже бабуся.

— Ні...

— Адже дружина є? Діти?

— Онуки є, діти є, дружина є. Душу втратив... Душі немає...

Дівчатка мені це кажуть, і ми разом згадали: а чи не мій це казах?

...Привезли хлопчину казаха. Ну, ще зовсім хлопчисько. Ми його прооперували. У нього було сім чи вісім розривів кишечника, його вважали безнадійним. І такий він лежав байдужий, що я його відразу запримітила. Як маю хвилинку, забіжу: "Ну, як справи?" Внутрішньовенне сама вколю, температуру поміряю, і він спромігся. Став одужувати. А ми в себе поранених не тримали довго, ми на першій лінії. Надамо екстрену допомогу, вихопимо у смерті й відправляємо їх далі. І ось його з черговою партією мали відвезти.

Він лежить на ношах, мені передають, що він кличе мене.

— Сестричко, підійди до мене.

— Що? Що ти хочеш? У тебе все гаразд. Тебе відправляють у тил. Усе буде добре. Вважай, що ти вже живеш.

Він просить:

— Я дуже тебе прошу, я один у батьків. Ти мене врятувала. — І дає мені подарунок — каблучку, маленьку таку каблучечку.

А я каблучок не носила, чомусь не любила. І я відмовляюся:

— Я не можу. Не можу.

Він просить. Поранені допомагають йому.

— Та візьми, він же від щирого серця.

— Це ж мій обов’язок, розумієте?

Умовили вони мене. Правда, я цю каблучку потім загубила. Вона була мені великою, і якось заснула, а машину підкинуло, і вона десь упала. Шкодувала дуже.

— Ви знайшли цього чоловіка?

— Ми так і не зустрілися. Не знаю, чи той це? Але ми його цілий день разом із дівчатками шукали.

...У сорок шостому приїхала я додому. У мене запитують: "Ти ходитимеш у військовому чи в цивільному?" Звісно, у військовому. Навіть не подумаю знімати. Пішла ввечері до Будинку офіцерів на танці. І ось ви зараз почуєте, як ставилися до військових дівчат.

Я надягла черевички, сукню, а шинель і чоботи до гардероба здала.

Підходить до мене один військовий і запрошує танцювати.

— Ви, — каже, — напевно, не тутешня. Дуже інтелігентна дівчина.

І весь вечір він зі мною. Не відпускає. Закінчилися танці, каже мені:

— Дайте ваш номерок.

Пішов уперед. А в гардеробі йому дають чоботи, дають шинель.

— Це не моє...

Я підходжу:

— Ні, це моє.

— Але ви мені не сказали, що були на фронті.

— А ви мене питали?

Він розгубився. Не міг на мене очей звести. Асам щойно з війни повернувся...

— Чому вас так здивувало?

— Я не міг уявити, що ви були в армії. Розумієте, фронтова дівчина...

— Вас здивувало, що я, мовляв, сама? Без чоловіка і не вагітна? Не ношу ватник, що не димлю цигаркою "Казбек" і не лаюся матом?

Я не дозволила йому проводжати мене.

І завжди пишалася, що я була на фронті. Батьківщину обороняла...»

Лілія Михайлівна Бутко,

хірургічна медсестра

«Мій перший поцілунок...

Молодший лейтенант Микола Бєлохвостик... Ой, дивіться, почервоніла я, а вже бабуся. А тоді були молоді роки. Юні. Я гадала... Була впевненою... Що... Я нікому не зізнавалася, навіть подрузі, що в нього закохана. Аж по вуха. Моя перша любов... Може, і єдина? Хто знає... Я думала: ніхто в роті не здогадується. Мені ніхто раніше так не подобався! Якщо подобався, то не дуже. А він... Я ходила і про нього весь час думала, щохвилини. Що... Це була справжня любов. Я відчула. Усі знали... Ой, погляньте, почервоніла...

Ми його ховали... Він лежав на плащ-наметі, його ось щойно вбило. Німці нас обстрілюють. Треба ховати швидко... Просто зараз... Знайшли старі берези, вибрали ту, яка віддалік старого дуба стояла. Найбільша. Біля неї... Я намагалася запам’ятати, щоб повернутися і знайти потім це місце. Тут село кінчається, тут розвилка... Але як запам’ятати? Як запам’ятати, якщо одна береза перед нашими очима вже горить... Як? Стали прощатися... Мені кажуть: "Ти — перша!" У мене серце підскочило, я зрозуміла... Що... Усім, виявляється, відомо про мою любов. Усі знають... Думка вдарила: може, і він знав? Ось... Він лежить... Зараз його опустять у землю... зариють. Накриють піском... Але я дуже зраділа цій думці, що, може, він теж знав. А раптом і я йому подобалася? Начебто він живий і щось мені зараз відповість... Згадала, як на Новий рік він подарував мені німецьку шоколадку. Я її місяць не їла, в кишені носила.

Я протягом усього свого життя це згадую... Цей момент... Бомби летять... Він... Лежить на плащ-наметі... Цей момент... А я тішусь... Стою і подумки усміхаюся. Божевільна. Я тішусь із того, що він, можливо, знав про мою любов...

Підійшла і його поцілувала. Доти зроду не цілувала чоловіка... Той був першим...»

Любов Михайлівна Гроздь,

санінструктор